Закрити
Бронзовий птах українського кіно. Марія Капніст
06 Травня 2016, 10:16 , Переглядів: 1322
FacebookTwitterLivejournal
Бронзовий птах українського кіно. Марія Капніст Фото: memorial.krsk.ru Бронзовий птах українського кіно. Марія Капніст

На початку 1941 року "за антирадянську пропаганду і агітацію" їй дали 8 років, а відбувати термін довелося всі 15... З молодої красивої дівчини, талановитої актриси і представниці старовинного шляхетного роду вона перетворилася на бабусю з короткою стрижкою, зі зморщеним, опалим обличчям. Але вона використала шанс, що наприкінці життя подарувала їй доля. Вона стала зіркою кіноепізодів на студії Олександра Довженка.

Ця молода красива дівчина, шляхетна дворянка, народилася в Санкт-Петербурзі, у великій і дружній родині. По батьковій лінії вона була графинею і представницею старовинного грецького роду. По матері - прямий нащадок славного кошового отамана Запорізької Січі, увічненого Рєпіним на своїй знаменитій картині.

Жила сім'я Капністів в шикарному будинку на Англійській набережній в Санкт-Петербурзі. В гості до них приходили найвідоміші та шановані петербуржці, серед яких був і Федір Шаляпін, шалено закоханий в її маму. Вона була дуже красивою жінкою, знала вісімнадцять мов, вміла підтримати будь-яку розмову, і співак не відходив від своєї дами, цілував їй руки і обсипав компліментами.

Звернув увагу Шаляпін і на маленьку дівчинку Марійку. Він давав їй уроки вокалу і схвально відгукався про її першу сценічну роботу в домашньому спектаклі.

Революція 1917 року була для сім'ї Марії Капніст несподіванкою. Але, як і всі демократично налаштовані дворяни, батько її вірив в те, що революція принесе щось нове в життя країни. Він допомагав революціонерам матеріально і, користуючись графським титулом, не викликаючи підозри, міг перевозити через кордон більшовицьку "Іскру". Але жити в Петербурзі ставало все важче, і незабаром сім'я переїхала до Судака.

Але жахи громадянської війни їх і там наздогнали.

Зимою 1921-го року були заарештовані і розстріляні її батько і тітка. Будинок був зруйнований, а братам і сестрам довелося ховатися і тікати.

Трагічно склалася їхня доля. Старша сестра випробувань не витримала - померла від розриву серця. Один брат потонув, другий потрапив до таборів. Врятувався від в'язниць лише один - брат графині Андрій, помінявши прізвище, змінивши лише одну букву.

Кримські татари, що шанували пам'ять графа, допомогли його вдові і доньці втекти з Судака в їх національному одязі.

У 16 років юна дівчина потрапила до Ленінграду. Там вона (можливо Кіров, близький друг її родини, склав їй протекцію) вступила до театральної студії Юр'єва, а після її закриття - до інституту.

Педагоги обіцяли їй велике майбутнє, дозволяли виходити в масовках на професійній сцені. Але незабаром Кіров був убитий. Знову почалися чистки. Дівчина втратила нагоду довчитися.

Доля кидала її то до Києва, то в Батумі, то знову в Ленінград. І на початку 1941 року "за антирадянську пропаганду і агітацію" їй дали 8 років, а відбувати термін довелося все 15.

Почався її хресний шлях по таборах.

"Все найсвітліше і все найтемніше було зосереджено там", - пізніше згадувала вона.

За відмови стати коханкою тих, хто мав там силу і владу, її кидали в бараки до кримінальних злодіїв, і тільки те, що вона розповідала зекам "романи" рятувало її від насильства і смерті.

Не варто перераховувати ті жахи табірного життя, з якими їй довелося зіткнутися. Але серед ув'язнених були і достойні люди, які не падали духом, підтримуючи один одного.

Такою була Ганна Тімірьова - кохана жінка адмірала Колчака, і з якою наша героїня дружила до самої смерті.

Такою була відома актриса Тетяна Окуневська (теж з дворян), з якою молода графиня Марія Капніст спускалася в тісній бадді в забій - добувати руду.

Такою була Ніна Тимофєєва - стара більшовичка, з Ленінградського обкому партії. Брала участь в революції, зустрічалася з Леніним. Як переконано вона говорила, що все це скоро закінчиться, партія розкриє справжніх винуватців зла! А забрали її теж незабаром після вбивства Кірова. У таборі трималася гордо і достойно. І за це її особливо зненавиділо табірне начальство і кримінальники. Вреті-решт її убили.

Такою була Валентина Базавлук - дружина племінника художника Нестерова, яку власний чоловік, маючи знайомство з Берією, попросив того провчити дружину, щоб не думала йти з сем'ї. Звільнившись раніше за нашу героїню, вона зуміла знайти і взяти на виховання її дочку (яка пізніше народилася у молодої графині).

Такими був ленінградський письменник Данило Фібіх, якого наша героїня разом з сестрами Гамарник врятували від голодної смерті, зумівши покласти того до табірної лікарню.

Був Георгій Холодовський - вірний друг її родини. Залишаючись на волі, ризикуючи своїм життям і добробутом, він посилав їй продовольчі посилки і невпинно клопотав про її звільнення.

У Сибіру з'явилася на світ її дочка Рада. Вона народилася в тюремній лікарні Степлагу в Казахстані, де наша героїня жила на поселенні.

У таборі в пустелі Джезказгану на роботах у вугільних копальнях вагітну жінку з ранку опускали в діжці на 60-метрову глибину і лише ввечері піднімали наверх.

З народженням Ради у неї з'явився новий сенс життя.

Ім'я дівчинці дали на честь героїні розповіді Горького "Макар Чудра". Батьком був польський інженер Ян Волконський, який теж жив на поселенні. Пізніше він був розстріляний.

Графині залишилося зовсім небагато до звільнення, але одного разу вона побачила, як вихователька табірного дитячого садка б'є її дочку і примовляє: "Я виб'ю з тебе ворога народу".

Мати накинулася на виховательку. Побила її. Можливо, все б обійшлося, але вихователька виявилася коханкою співробітника НКВС. Бунтарці дали ще 10 років.

А доньку - в дитячий будинок.

Почалися поневіряння Ради по дитбудинках, а її матері допомагала вижити лише надія на зустріч з дитиною.

Вона провела півтора десятиліття років у в'язницях і таборах на найважчих роботах. На рудниках, в шахтах, на лісоповалі, на обжигах цегли ... Її били, вибили зуби, з красивої дівчини вона перетворилася в зморшкувату бабцю.

Але її дух не був зламаний.

На шахтах вона врятувала життя тридцяти каторжанкам. Побачивши вагонетку, яка зірвалася і по рейках мчала в натовп жінок, вона кинулася під неї, і потім довго лежала непритомна, а врятовані жінки здавали кров для її порятунку.

У 1958 році постановою Верховного суду РРФСР вирок і всі наступні рішення у її справі були скасовані, і справу припинено за відсутністю складу злочину.

"На волю пощастило їхати пасажирським потягом. Зайшла в туалетну кімнату. Вмиваюся, а з дзеркала дивиться на мене незнайома бабуся з короткою стрижкою, зі зморщеним, опалим обличчям. Злякалася і вискочила в коридор, там офіцер у вікна, запитує : "Що з вами?"... Я показую на туалет - там якась стара. Він відкриває двері - нікого і тут я зрозуміла: бабуся - це я. Від такого страшного відкриття підкосилися ноги і ось московський вокзал. Іду і думаю, як зустріне мене мій друг, що скажімо один одному через стільки років. Він не впізнав мене... Я підійшла ближче і ледь чутно сказала: "Юл, Юл"... Як колись в дитинстві, коли грали в піжмурки. Страшні конвульсії пробігли по його помертвілому обличчю. Кинувся до мене, я його відштовхнула і побігла - мені було все одно: під поїзд або ще куди... Друг наздогнав мене... "- пізніше згадувала вона.

Життя довелося почати з нуля. Жити було ніде, і вона ночувала на вокзалах, в скверах, телефонних будках. Щоб отримати хоч якісь гроші, працювала масажистом, двірником.

Про сцену і зйомки в кіно навіть не мріяла.

Одного разу вона стояла у фуфайці біля кас кінотеатру. До неї підійшов молодий режисер Юрій Лисенко і зі словами: "В якому фільмі ви знімаєтеся?" - потягнув на знімальний майданчик картини "Таврія".

Успіх цієї дебютної роботи звернув на неї увагу багатьох режисерів кіностудії імені Довженка. Вона стала видатною актрисою другого плану і епізодів.

Грала дворянок, загадкових бабусь, відьом, чарівниць, монахинь, циганок ...

Ми пам'ятаємо її як чарівницю Наїну в "Руслані і Людмилі", економка "графиню" в "Бронзовому птаху", циганку Ізергіль в фільмі "Табір іде в небо", перську княжну Міліцу Федорівну в кінофільмі "Шанс" тощо.

Але минуле не захотіло її відпускати. Після робіт в тісних забоях у неї розвинулася клаустрофобія.

Вона ніколи не користувалася підземними переходами, що і стало причиною її загибелі.

У віці 79 років Марія Ростиславівна Капніст-Сірко, спадкова дворянка, чудова актриса, потрапила під колеса автомобіля, переходячи одну з найжвавіших автомагістралей Києва - проспект Перемоги, біля кіностудії ім. Довженко.

Під час лікування травм вона застудилася і померла 25 жовтня 1993 року в одній з київських лікарень від ускладнень.

Похована на фамільному кладовищі Капністів в селі Велика Обухівка Полтавської області.

"У вогні непохитні" - написано на гербі Капністів. Марія Капніст пройшла через жорстокі випробування і вистояла, не посоромивши своїх чудових предків.

Джерело: Facebook
Видалити Відміна
Забанити Відміна