Закрити
"Гуллівер" із Рочестера — улюбленець барчан
14 Квітня 2005, 00:00 , Переглядів: 4465
FacebookTwitterLivejournal
Фото: http://worldgiants.narod.ru "Гуллівер" із Рочестера — улюбленець барчан

Ігор з мамою та старшим братом приїздять до Бара, що на Вінниччині, кожних два роки. Дід його помер раніше, бабця - нещодавно, але тут залишилася хатина, родичі, друзі - коріння родоводу. Хоча цей двадцятирічний хлопець у Барі ніколи постійно не жив, його тут знають і пам'ятають усі, хто бачив бодай один раз. Зріст Ігоря Ладана нині - 2 метри 40 сантиметрів.

Перші місяці Ігор розвивався, як інші діти, але в піврічному віці мати помітила, що син різко почав рости і набирати вагу - буквально не по днях, а по годинах. Тоді й звернулася вперше до лікарів, та вони її тільки заспокоювали. У рік Ігор уже виглядав на три. Виховання двох синів, лікування молодшого лягло на плечі тендітної мами Світлани, інженера-картографа. Робота вимагала постійних переїздів, не даючи звити постійного сімейного гніздечка. Але коли вже виникла серйозна загроза не лише здоров'ю, а й життю молодшого сина, Світлана з дітьми осіла в Києві - поближче до найкращих наших професорів та клінік.

Потрібна була важка і ризикована операція. Коли Ігорю виповнилося шість років, мати погодилася на неї, незважаючи на те, що лікарі давали всього п'ять відсотків зі ста. Загроза для хлопчика стати розумовим чи фізичним калікою, не кажучи вже про непоправне, була надто великою, але вибору не було. Лягли в Інститут нейрохірургії - але здали нерви у лікарів: операція не відбулася.

Ігор пішов у перший клас звичайної школи. Ходив лише на два уроки, решту вчителі проводили у нього вдома. А мати тим часом шукала чи не останню соломинку, що втримала б сина на цьому світі. Згадала про родичів у далекій Америці й написала їм листа з проханням знайти клініку, де б Ігорю змогли зробити операцію по видаленню пухлини головного мозку. Відповідь не забарилася: така клініка є в Рочестері, і вона найкраща у США.

Ось уже скоро п'ятнадцять років, як Світлана з молодшим сином виїхала в Рочестер - 80-тисячне містечко, що у штаті Міннесота, - не знаючи мови, не маючи роботи й підтримки діаспори, адже наших там зовсім немає. У ті перші і найважчі місяці на чужині допомогли вистояти родичі і - непереборне бажання жити. Картографів у провінційному Рочестері ніхто не шукав, щоб працювати за фахом, Світлані треба було їздити за десятки миль. І вона пішла вчитися в коледж, де за три роки здобула спеціальність медичної сестри. Відтоді працює в тій самій клініці, де її синові врятували життя.

Зараз нашому "українському богатиреві", а саме так Ігор підписує свою web-сторінку в Інтернеті, уже двадцять. На моє запитання "Які події у твоєму житті за останні два роки були найпомітнішими і найщасливішими?" він назвав дві. Перша, звичайно, найголовніша, тому що така довгоочікувана: припинився ріст і дещо зменшилася вага. Ігор стверджує, що після піку в 2 м 40 см він став на кілька сантиметрів меншим, але ми, "ліліпути", цього, звичайно, не помічаємо. Друга подія - це вступ і успішне навчання в Рочестерському технічному коледжі за спеціальністю "Networking". Здобувши за два роки диплом, Ігор стане фахівцем з управління локальними комп'ютерними мережами.

Навчання в цьому коледжі, звичайно ж, платне. Зважаючи на його місцевий статус, плата порівняно невелика - 1000 доларів на рік (в аналогічних коледжах національного значення вона сягає 100 000 доларів на рік). Але Ігор не платить і цих грошей. І не тому, що має такі унікальні фізичні дані, а тому, що дуже добре навчається, а держава компенсує таким студентам плату за навчання. До речі, система оцінювання знань у коледжі нагадує нашу колишню п'ятибальну, з тією лише різницею, що замість "5" там ставлять "А", замість "4" - "В", замість "3" - "С", - це позитивні оцінки. А хто отримує "D", тобто "2", чи "F" - нашу "1" - не виключається з навчального закладу, а за окрему плату перескладає предмет, і робити це може, поки вистачить грошей. Є й більш суттєві відмінності у програмі навчання між американським коледжем і, скажімо, нашим технікумом. Там студент сам вибирає на кожен семестр як предмети (по-їхньому - класи), так і обсяг їх вивчення. Так, в одному семестрі він може "гуляти", замовивши собі одну пару на день, зате в іншому не бачитиме світу білого, працюючи 6-7 пар щодня. Головне - знання, а як і коли ти їх здобуваєш, - то вже проблема індивідуальна. Критерій один: за роки навчання пройти обов'язковий мінімум по кожному з класів (цікаво, що у технічному коледжі є класи музики й хореографії) і успішно скласти відповідні тестові випробування.

Незважаючи на те, що Ігор виїхав з України ще у 7 років, американцем він так і не став, і паспорт у нього - громадянина України, і менталітет наш залишився, і мову свою він не забуває, хоча у Рочестері, крім нього й матері, немає жодного нашого земляка, якщо такими не вважати сотню російських сімей. Ігор досконало вивчив англійську (але вдома вони постійно розмовляють українською), розкрився у точних науках і на театральних підмостках. До восьмого класу він був лідером шкільної баскетбольної команди, але потім довелося залишити улюблену гру - від навантаження в кістках та суглобах з'явилися мікротріщини. Американського ж менталітету він до кінця ще не збагнув. "Американці живуть кожен своїм життям, меркантильні інтереси там понад усе, а я так не можу. Я не можу запросити когось у гості й поставити на стіл пляшку мінералки і тарілку чіпсів..."

В Америці, як і в нас, Ігор відчуває певний дискомфорт у побуті, у громадських місцях, у транспорті. Справжнім випробуванням на витримку і силу волі є для нього дванадцятигодинний переліт через океан, адже навіть у "Боїнгу-747" для нього не можуть створити відповідних умов. А за встановлення окремого, більшого, крісла вимагають подвійної плати, що, звичайно, матері не по кишені. Великою проблемою для Ігоря залишаються одяг і взуття. В жодному з магазинів, аналогічному нашому "Богатирю", придбати йому нічого. Він особисто звертався у знамениті фірми "Adidas", "Nike", "Reebok", але всі вони відмовили пошити бодай кілька футболок чи пару кросовок: за спецзамовлення треба відповідно заплатити. Отак уже п'ятнадцять років мама купує по кілька однакових футболок і шортів, перекроює їх і сама шиє. А його єдині босоніжки Ігорю пошив колись майстер із Запоріжжя - і не просив плати за спецзамовлення. Можливо, ще й тому Ігор не хоче ставати "справжнім американцем". Про нього у США знають, мабуть, усі. З дня приїзду він назбирав уже понад 200 касет з відеосюжетами про нього, які показували на багатьох американських телеканалах, понад 600 публікацій у газетах і журналах. А взутися не має у що...

Зате є в Ігоря найцінніше: любов до ближнього і Батьківщини, віра в те, що добро переможе зло. Ігор дуже приємний і ерудований співрозмовник. А що ж він любить робити на дозвіллі? Окрім подорожей мережею Інтернету (там, до речі, він місяцями вишукує найдешевший варіант авіаквитка до Києва), Ігор надзвичайно любить бавитися з улюбленою блакитноокою лайкою, яку назвав просто і по-нашому - Тузик, а також... серйозно вивчає історію другої світової війни та моделює військову техніку.

Ігор уже звик до того, що на вулиці стає центром уваги, і сприймає це спокійно, навіть по-філософськи. Він не став відлюдкуватим, не зацькував себе якимись комплексами. Він контактний, розумний, щирий хлопець. Приїхавши до Бара, пішов на базар, прогулявся, пороздивлявся, узяв півторалітрову пляшку "Фанти" і на очах багатьох роззявляк умить її осушив. Своєю непоспішливою, спокійною мовою, тактовністю, добротою Ігор просто притягує до себе всіх: для цього досить і кількох хвилин спілкування. Хорошої людини має бути багато...

Джерело: Однокласник
Автор: Анатолій ТЕТЯНЧУК Журнал "Однокласник" 1-2004
Видалити Відміна
Забанити Відміна