Закрити
Шевченківський гай: музей просто неба
03 Липня 2008, 00:00 , Переглядів: 9486
FacebookTwitterLivejournal
Шевченківський гай: музей просто неба Фото: v.lviv.ua Шевченківський гай: музей просто неба

В Україні нараховується 124 пам’ятки архітектури. Серед цих об’єктів виділяють дев’ять, так званих, "скансенів" (в перекладі з англійської – музей під відкритим небом). Серед цих дев'яти по своїй масштабності і національно-історичному змісту заслуговують на увагу музей, що знаходиться в с. Пирогово Київської області площею 150 га. та другий за величиною – Львівський

Історія створення львівського музею пам’ятки народної архітектури і побуту почалася із виникнення Шевченківського гаю, на території якого він знаходиться. На початку минулого століття студентами Львівської політехніки була очолена кампанія по збору коштів з місцевих жителів для створення парку. Ця акція була присвячена річниці з дня народження великого українського письменника і митця – Тараса Григоровича Шевченка.

Кошти було зібрано. Всі мешканці міста, хто не був байдужим до національної ідеї, прийняли участь у висаджені дерев. На честь відкриття парку в самому його серці було встановлено пам’ятник великому письменнику. З того часу сам парк і пізніше створений на його території музей – стали одним із найулюбленіших місць відпочинку львів’ян. Жодне весілля не проходить без відвідин цього унікального за своєю красою місця, де в тіні смерек можна поринути в красу української природи і відчути дотик національного минулого. В будь-який день біля пам’ятника Шевченку втішають око живі квіти, а самі хатинки з музею є найулюбленішими місцями, які відвідували міністри культури, як Радянського Союзу, так і незалежної України. Адже дуже часто за бажанням цих високопоставлених осіб неофіційні переговори і наради проходили саме в затишній обстановці Шевченківського гаю.

Повернемося трохи назад до історичної дати року 1939-го. Саме цей рік ознаменувався приєднанням західних українських земель і возз’єднанням їх в Українській радянській соціалістичній республіці у складі СРСР. Багато сторіч до цього західноукраїнські землі перебували під владою різних держав. Серед них тільки під Польщею – 500 років та під владою Австро-Угорщини – 150р.. У 1940 році указом радянської влади західні землі було поділено на 8 областей.

Рішення про створення пам’ятки архітектури було прийнято у 1966 році. А вже 1971 року відбулося його офіційне відкриття. Пам’ятники архітектури у музеї до речі, є оригінальними, не відбудованими, а привезеними з різних куточків західноукраїнських земель, розміщенні по відповідним аутотентичним секторам.

Коштом держави на територію гаю звозилися по частинах, починаючи від фундаментів, розібраних підлог і стель, закінчуючи дрібним домашнім скарбом минулих років будинки і церкви, стодоли, криниці і стайні, - все, що складало побут українців минулих сторіч.

Екскурсія починається з першого сектору, який відображає життя і побут гірських районів Західної України. Це теперішні Старосамбірський, Турківський та Сколівський райони. Праворуч стоїть перша експозиція – хата сільського війта (старости) Ф. Барна. Вона перевезена на територію музею у 1910 році з села Тухолька Сколівського району. Це один із прикладів сільської хати міського типу із претензіями на заможність. До речі, село Тухля (пізніше Тухолька) згадує І. Франко у своєму творі "Захар Беркут". Як і у всіх будівлях того часу сіни будували справа, кімнату зліва під одним дахом. Дим з пічки йшов через отвір під дах. Це коптіння давало змогу не нищитися соломі, якою накривали дах та зрубові, з якого робились хати. Та й вивід димаря на ті роки накладався великим податком, так що простим селянам це було, просто, не по кишені. Всі стіни в хатах робилися по методу зрубів. Це могли бути круглі, напівкруглі чи квадратні за своєю формою стовбури дерев, які щільно накладалися один на одне. При цьому всі хати будувалися без цвяхів. Їх виготовляли ковалі вручну. І ця майстерна робота по тих часах коштувала дуже дорого.

Повернемося до хати війта. Вона вирізняється великими вікнами, дахом, вкритим гонтою (маленькими дощичками з пахом, випиляними вручну, на кшталт сучасної черепиці), а також висотою самого даху. Адже на Бойківщині було прийнято робити дах втричі візуально більшим за розміри видимої частини будинку. Це стосувалося і нежитлових приміщень, як то стаєнь чи стодол. І чим вищим робив свій дах господар, тим поважнішим і заможним він вважався серед односельчан.

Друга експозиція - так само бойківська сільська хата з села Орявчик, збудована у 1792 році.

Особливістю хатнього устрою цього регіону було те, що кладка під кімнатою , що будувалася між коморою і сіньми лишалась земляною або глиняною, тоді як іншу частину підлоги накривали деревом. Це робилося, по-перше, для того, щоб не всідав фундамент, який знаходився саме під кімнатою, і для того, щоб влітку зберігати прохолоду від землі.

Устрій і традиції тих часів були незмінними. То могла бути хата простого селянина чи заможнього вуйка, але умеблювання лишалось тим самим. В кімнаті була піч, яка одночасно слугувала і ліжком для бабусі і внуків до 10 років. Посеред хати – стіл, зі скринею всередині, де зберігали готові продукти, адже холод від підлоги не давав їм нищитись. По стінах йшли лави, де простому рядні спали діти. Не знали в ті часи не подушок, ні ковдр. Взимку накривались кожухами. Традиційно в кімнаті було одне єдине ліжко для матері і батька, де могли спати тільки вони, щоби не порушувати святості сімейних уз, та, звичайно для сприяння продовження роду. Колиска для малечі вішалась в ногах від ліжка, щоб мати вночі могла легенько похитати її, не встаючи з ліжка. Стіни в хаті не білилися, із-за відсутності димаря. Дим, який через тягу йшов на горище, консервував солому, чи то жито, якими був вкритий дах. І таке покриття могло витримувати до 30 років, щоб його не міняли.

Третя експозиція – це хата села Лебахори Турківського району, збудована у 1812 році. Це приклад хати, де жила велика родина – до 15 чоловік. Будівля має характерну високу стелю, а також своєрідну веранду, з різьбленими підпорками і поручнями, де влітку могли відпочивати старенькі, дружина - сушити різні заготовки на зиму, а хазяїн - гордовито плескати по вуху пса Мишка, для якого, як ми бачимо, перед входом в сіни, на підвищенні зроблена конура із видовбленного дерева, яка збереглася і до сих пір. Всередині цього, за звичаєм посеред кімнати – стоїть величезний стіл.

Можна тільки уявити, як то вся сім’я збиралась за обідом. Адже їли разом тільки один раз на день з однієї великої посуди. Не того, що було скрутно з харчами, а через те, що було важко і клопітно розводити піч більше, ніж один раз на день, тай не було де особливо мити за собою посуд. Адже не кожному селу щастило мати під боком річку чи інший водойм.

Обід починав найстарший в родині – дід. Він промовляв молитву, брав собі першу ложку варива, потім бабуся, хазяїн оселі, найстарший син чи дочка і так до наймолодшого. У Великдень чи на Різдво першою їжу коштувала худоба. До речі, підлоги в стайнях чи курятниках також вкривались деревиною, через шану до тварин, які кормлять, одягають і взувають цілий рід. Традиційно було їсти в ці свята кожному зі своєї посуди.

Далі по екскурсійному маршруту знаходиться фабрика по виготовленню олії, збудована у 1811 році.

Всередині є два преси: один, зафіксований на підлозі, а другий, величезний і громісткий, - підвішений до стелі. За допомогою цього зовсім нехитрого приладдя і виготовлялася олія. В ті часи це була не тільки соняшникова, а й славетні своїми лікувальними властивостями – конопляна та льняна олії.

Ще далі стоїть хата заможного селянина села Орявчик, збудована у 1860 році. Ця хата має портальний (заокруглений до верху) вхід, на кшталт грецьких арок. На прикладі домівки цього заможного селянина бачимо, що українська нація відрізнялась естетизмом. І кожен хазяїн вважав за потрібне урізноманітнювати свою будівлю різьбленням і усілякими прикрасами, щоб показати смак і владу у своєї родини.

Пройдемо ще трошки і ми опиняємось в самому центрі українського села – на майдані. Це місце, де проходять гуляння, весілля, забави, де по вечорах збирається молодь, а вдень школярі біжать на науку. Саме тут розташована сільська школа – затишна, красива будівля, від якої віє дитинством. Ця школа перевезена до парку із села Бузовисько Старосамбірського району. Збудована у 1880 році, вона поділяється маленьким коридорчиком на дві частини. По лівій стороні розташувався сам клас з десятком парт, а по правій – кімната вчителя.

У класі на столі вчителя стоїть старовинний подекуди пожовклий глобус, справа від вікна висить мапа двох континентів. Остання парта не має лави. Там мусив відстоювати навколішках свій урок той, хто провинився і дістав від вчителя різками. Покарання у школах були введені за правління Австро-Угорщини, були відкриті сільські школи з українським викладанням. Такі заклади мали по чотири класи. Тільки перейшовши в останній, учень отримував справжнє перо, а до того мусив писати спеціальними паличками чи то крейдою на дощечках. Уроки тривали 45 хвилин. І кожен клас мав по одному уроку на день. З 8ї ранку починався урок для наймолодших. Другий клас йшов на 9-ту.

А найстарші – на 11ту, щоб мати час до школи допомогти батькам по господарству. Дзвін на школі оголошував про початок і закінчення занять. Сам вчитель був найповажнішою і найвшанованішою особою в селі. Його утримували на кошти громади. Заглянувши до його кімнати, яка знаходилась в тому самому будинку, можна побачити безліч книжок, пюпітр і скрипку, повішану просто дверей.

Людині, не обділеній фантазією, можна легко уявити життя інтелігента-одинака, який в селі, серед болота і сущих проблем бореться за освіту і вкладає в молоді голови по краплях знання.

Тут же на майдані збудована висока споруда на підпорках з маленьким дашком, під яким зберігається сільський дзвін. В минулому звуки цього дзвону віщували про біду: пожежу, повінь чи напад супротивника. Вчувши цей дзвін, кожен в селі біг на майдан, щоб рятувати сусіда від вогню чи тримати нараду з приводу певних подій разом з односельчанами.

Ще одна споруда, яка не може не привернути уваги – це Свято-Іванівська лавра премудрості Божої. Збудована у селі Кривка Турківського району ( 110 км. від Львова), перевезена до музею у 1930 році.

Раніше носила назву імені Святого Миколая, але освячена вдруге після Берестейської унії, стала носити ім’я святого Івана. Саме рішення унії зняло заборону на греко-католицьку віру на Західній Україні. Але щодо патріархату, то він, християнський, так би мовити, мав підпорядковуватися Папі Римському у Ватикані. Саму церкву ще рано називати лаврою, хоча тут і в наші дні ідуть богослужіння, живуть монахи-студити (за правилами кожен студит має жити в окремій келії).

Але тільки тоді вона стане однією з 4х лавр на території України, коли і решта 5 церков, що знаходяться на території музею, стануть діючими. Сама церква була перевезена на територію Львова за сприянням митрополита Шептицького за його власний кошт. При радянській владі її було закрито. Але через 50 років занедбання і спустошення, нарешті, в 1989 році церкву відновлено знов. Сама будівля в основі має три квадратні основи, які догори підносяться трьома куполами-восьмикутниками, що уклінними пірамідами піднімаються в небо, повторюючись зменшеною будовою три рази. Ця неповторна церква, зроблена за допомогою зрубу, без жодного цвяшка чи допоміжного засобу, внесена до пам’ятників ЮНЕСКО.

Серед пам’ятників народного побуту і архітектури Шевченківського гаю можна побачити справжній водяний млин з великими жорновами, що працювали від сили потоку гірської річки. Такий млин міг працювати майже цілий рік, а ставав в роботі хіба що тоді, коли вода в річці замерзала. В минулому селяни звозили на млин свій врожай, а вивозили звідтам борошно, десяту частину якого мусили лишити мельнику у виді податі.

На території парку також можна побачити найстарішу хату, збережену на території Західної України.

Ця хата, вивезена зі Славського району, була збудована ще в 1749 році. Зайшовши на територію культури району Покуття (наприклад, хатинка, вивезена з села Трійця Снятківського району), до якого в минулому відносилися деякі райони Івано-Франківська та Рівненська області, можна спостерігати деяку відмінність споруди та господарського побуту. Тут вже присутні, так звані, садиби – господарства з відокремленим житловим приміщенням для господаря, для найманих робітників, пивницею, стодолою. На території, що відображає буковинське життя (Чернівецька область) бачимо деякий прагматизм і прямолінійність в архітектурі, що пояснюється впливом Румунії, під ким цей регіон знаходився у міжвоєнні роки.

Гуляючи алеями парку, серед стародавніх будівель української старовини, впадає в око своєрідна пам’ятка радянської архітектури – Співоче Поле. Це сцена під відкритим небом, розрахована на 4 тисячі глядачів та 1 тисячу учасників хору. Її відкриття було приурочено до 50 років возз’єднання українських земель. Сцену відкрито у 1989 році. В свій час кожної неділі тут проходили фестивальні виступи народних колективів зі всіх двадцяти районів Львівської області. Подібні заходи відбуваються і в наш час, але вже не в таких грандіозних масштабах.

Наприкінці хочеться сказати лише одне. Можна часами розказувати про красу Шевченківського Гаю, сторінками описувати мальовничу природу, в якій утопає краса та історія нашого з вами минулого. Але найбільші враження можна отримати, тільки відвідавши це місце самому. Треба тільки пам’ятати, що вступивши за ворота музею вранці, втрачаєш зв'язок з часом і теперішнім. Хвилини перетворюються на години, прогулянка – на вічність. І так можна знечутись, як настане вечір, а душу наповнять спокій і гордість за наше спільне минуле.

Теги: музеї, гай
Видалити Відміна
Забанити Відміна